Дела по искам органов ГНС о признании сделок недействительными. Некоторые практические аспекты - сpk.ua
Центр правового консалтинга
Open/Close Menu Юридическая фирма ЦПК Киев

Дела по искам органов ГНС о признании сделок недействительными. Некоторые практические аспекты

Текст подается языком оригинала

«Юридическая газета» №36 от 7 сентября 2010 года

Артур Нонко, управляющий партнер ЮФ «Центр правового консалтинга»

Одним із найважливіших напрямків в діяльності Верховного суду України є забезпечення однакового застосування законодавства всіма судами, тому його вплив на формування практики застосування норм матеріального та процесуального права є вельми суттєвим. Враховуючи це суди в роботі, як правило, керуються підходами, викладеними у постановах Пленуму Верховного суду України та рішеннях відповідних палат Верховного суду України у конкретних справах.

У продовження тематики, піднятої у статті, опублікованій Юридичною газетою у №/№ 29-30 (249) та 31-32 (250), хотілося б звернути увагу ще на один із проблемних аспектів практичного застосування положень чинного законодавства України (зокрема, статей 215 та 228 Цивільного кодексу України, статей 207 та 208 Господарського кодексу України, пункту 11 частини 1 статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», частини 1 статті 157 Кодексу адміністративного судочинства) та відповідно позицію Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України (далі за текстом — СПуАС ВСУ, Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України) щодо можливості розгляду адміністративними судами справ за позовами органів державної податкової служби про визнання недійсними договорів (господарських зобов’язань), укладених платниками податків.

Зміни у законодавстві, зокрема набрання чинності з 01.01.2004 р. Цивільним кодексом України (далі за текстом — ЦКУ) та Господарським кодексом України (далі за текстом — ГКУ), призвели до формування принципово нової судової практики у справах цієї категорії. Це пов’язано перш за все із зміною змісту норм матеріального права, зокрема введенням нової юридичної категорії – «нікчемні правочини», закріпленням на законодавчому рівні положень щодо можливості визнання недійсними господарських зобов’язань та застосування спеціальних санкцій до сторін (сторони) таких зобов’язань.

Теоретичні підходи щодо поділу правочинів на оспорювані (заперечні) та нікчемні спочатку були закріплені в цивільному законодавстві Російської Федерації (див. статті 166 та 168 Цивільного кодексу Російської Федерації), а згодом знайшли своє відображення й в національному цивільному законодавстві. Оскільки в предмет цієї статті не входить аналіз теоретичних аспектів сучасних класифікацій недійсних правочинів, тому основна увага буде приділена саме практичним питанням застосування норм матеріального права, що стосуються недійсних, в тому числі нікчемних правочинів, з урахуванням специфіки відповідної категорії справ.

Закріплення на законодавчому рівні положення (частина 2 статті 215 ЦКУ) щодо недійсності правочинів  в силу закону (нікчемні правочини) без необхідності звернення до суду з метою визнання їх недійсними значною мірою вплинуло на формування правових підходів при розгляді справ указаної категорії у судах.

Так, згідно зі статтею 228 ЦКУ нікчемним є правочин, який порушує публічний порядок, тобто  якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такі правочини є недійсними в силу того, що їх недійсність встановлена законом. Відповідно визнання їх у судовому порядку недійсними не вимагається. Їх недійсність обумовлюється наявністю фактичних обставин, які передбачені законом, як обов’язкові умови нікчемності правочину, що проявляються у суб’єктивних діях сторін правочину, їх волевиявленні, зокрема меті, з якою укладалися правочини.

Суттєвою різницею між оспорюваними (заперечними) та нікчемними правочинами є те, що відносно оспорюваних (заперечних) правочинів діє принцип їх правомірності, тобто вони дійсні до тих пір, доки їх не буде визнано судом недійсними (стаття 204 ЦКУ). Нікчемні ж правочини, як правочини недійсність яких встановлена законом, є неправомірними апріорі. Лише як виключення у випадках, встановлених ЦКУ, нікчемні правочини можуть бути визнані судом дійсними (частина 2 статті 215 ЦКУ).

До нікчемних правочинів застосовуються загальні положення щодо наслідків недійсності правочинів, зокрема, нікчемний правочин не створює будь-яких юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦКУ). При цьому застосування таких наслідків не потребує винесення окремого судового рішення. Спеціальні наслідки недійсності нікчемних правочинів ЦКУ не містить.

Проте стаття 228 ЦКУ є нормою цивільного законодавства України, а з 01 січня 2004 року набув чинності також ГКУ, який містить статті 207 та 208, що передбачають можливість визнання в судовому порядку недійсними господарських зобов’язань та встановлюють спеціальні наслідки визнання господарських зобов’язань недійсними.

Так, згідно із частиною 1 статті 207 ГКУ господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

При цьому частиною 1 статті 208 ГКУ встановлено, що якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконання зобов’язання обома сторонами — в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Отже, враховуючи зазначені зміни в законодавстві виникла певна колізія між нормами ЦКУ (стаття 228) та ГКУ (статті 207 та 208), зокрема:

— стаття 228 ЦКУ містить положення про нікчемні правочини, що є недійсними в силу закону (оскільки вони порушують публічний порядок);

— стаття 207 ГКУ передбачає можливість визнання недійсними господарських зобов’язань у судовому порядку (у випадку, коли господарські зобов’язання вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства);

— стаття 208 ГКУ встановлює правила щодо застосування спеціальних наслідків недійсності — конфіскаційних санкцій до сторін (або однієї сторони) господарських зобов’язань, визнаних недійсними з підстав вчинення їх з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

Слід також врахувати, що пунктом 11 частини 1 статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» передбачено право органів державної податкової служби на подання до судів позовів до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами.

Позиція Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, що викладена в ряді відповідних рішень по конкретних справах, щодо вирішення цієї неузгодженості зводиться до того, що позовні вимоги, пред’явлені органами державної податкової служби на підставі статті 207 ГКУ, про визнання недійсними договорів, укладених після 01.01.2004 р., судовому розгляду не підлягають, а провадження у справі належить закривати на підставі ч. 1 статті 157 КАС України, оскільки відповідно до статті 228 ЦКУ визнання нікчемного правочину недійсним у суді не вимагається. При цьому встановлення нікчемності правочину як такого, що порушує публічний порядок та суперечить інтересам держави і суспільства презюмується у мотивувальній частині судового рішення, а не в резолютивній. Проте втрата органами державної податкової служби права на звернення до суду з позовами про визнання недійсними правочинів, не позбавляє їх права звертатися до суду із позовними вимогами щодо застосування конфіскаційних санкцій, передбачених статтею 208 ГКУ, які підлягають розгляду і вирішуються по суті з урахуванням строків застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 250 ГКУ (постанова СПуАС ВСУ № 07/99 від 25.09.2007 р., постанова СПуАС ВСУ № 10/13 від 09.02.2010 р., п. 4 оглядового листа Вищого адміністративного суду України від 06.07.2009 р. № 982/13/13-09).

У зв’язку із зайняттям Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України такої позиції при розгляді судових справ цієї категорії виникає ряд проблемних питань, що потребують ґрунтовної відповіді, зокрема:

—       чи застосовуються положення щодо нікчемності правочинів до господарських зобов’язань, укладених з метою суперечною інтересам держави та суспільства, зокрема з метою ухилення від оподаткування, та чи є встановлення нікчемності правочину відповідно до статті 228 ЦКУ юридичною підставою для застосування санкцій, передбачених статтею 208 ГКУ, без визнання господарського зобов’язання недійсним відповідно до вимог статті 207 ГКУ;

—       чи дійсно нікчемні правочини не можуть бути оскаржені до суду;

—       чи є правомірним обмеження (звуження) прав органів державної податкової служби;

—       чи існують правові підстави для застосування частини 1 статті 157 КАС України.

По-перше, відповідно до диспозиції статті 208 ГКУ остання може бути застосована, у випадку якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України вважає достатньою правовою підставою для застосування статті 208 ГКУ посилання на нікчемність правочину на підставі статті 228 ЦКУ без отримання судового рішення про визнання господарського зобов’язання недійсним на підставі статті 207 ГКУ (постанова СПуАС ВСУ № 07/99 від 25.09.2007 р., постанова СПуАС ВСУ № 10/13 від 09.02.2010 р.). З означеного можна дійти висновку, що СПуАС ВСУ фактично ототожнює поняття «правочину, що порушує публічний порядок», яке міститься у статті 228 ЦКУ, та «господарського зобов’язання, вчиненого з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства», передбаченого статтями 207 та 208 ГКУ. Спробуємо розглянути ці поняття за елементами у зв’язках: правочин – господарське зобов’язання; порушення публічного порядку — мета, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Щодо співвідношення понять «правочин» та «господарське зобов’язання», то використання їх у єдиному синонімічному рядку в цілому не суперечить теоретичним основам цивілістики. Слід зауважити, що правові категорії «правочин», «зобов’язання» («правовідношення»), в тому числі і «господарське зобов’язання», в правовій науці тісно пов’язані із такою правовою категорією як «договір». Отже, ці категорії необхідно розглядати в комплексі. Зокрема, в теорії цивільного права багатьма авторами підкреслюється множинна правова природа такого поняття як «договір», що з одного боку може розглядатися як договір-правочин, з другого – як договір-зобов’язання (правовідношення), а з третього – як договір-юридичний факт.

Аналіз положень ЦКУ та ГКУ також дає підстави стверджувати, що таке ототожнення в цілому є юридично коректним та відповідно допустимим на практиці, зокрема це слідує із наступного.

Зміст поняття зобов’язання (в тому числі і господарського зобов’язання) згідно із частиною 1 статті 509 ЦКУ та частиною 1 статті 173 ГКУ зводиться до обов’язку однієї сторони вчинити певні дії або утриматися від певних дій, та права іншої сторони вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку (тобто до певного правовідношення, в якому обов’язки однієї сторони, кореспондуються з правами іншої сторони). Однією з підстав виникнення зобов’язань є договори (господарські договори) (частина 2 статті 11 та частина 2 статті 509 ЦКУ; стаття 174 ГКУ). В свою чергу під правочином розуміється дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина 1 статті 202 ЦКУ), а двосторонній чи багатосторонній правочин є договором (частина 2 статті 202 ЦКУ), під яким розуміється домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина 1 статті 626 ЦКУ).

Таким чином, юридична категорія «правочин», зокрема двосторонній або багатосторонній  правочин (договір), з одного боку є правовою підставою виникнення зобов’язання (правовідношення), а з іншого – охоплює поняття «зобов’язання», оскільки «зобов’язання» — це складова частина двостороннього чи багатостороннього правочину (договору), яка визначає сутність (зміст) правочину, тобто дій осіб, які є сторонами правочину, що спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Тому у випадку, коли ми маємо на увазі господарські договори (тобто, по суті, двосторонні правочини) на підставі яких платники податків здійснили (або показали за допомогою фіктивних документів, що здійснили) певні господарські операції (поставка товарів, надання послуг, оплата товарів та послуг), а результати цих операцій відобразили у податковому обліку, то вбачається юридично коректним ототожнювати поняття «правочину» та «господарського зобов’язання», з урахуванням змісту статей 215, 228 ЦКУ та статей 173, 207 ГКУ.

Що ж до питання, а чи є правочин (господарське зобов’язання), укладений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, таким, що порушує публічний порядок, то воно є дискусійним і відповідь на нього не є однозначною. Зокрема, це слідує з означеного.

Визначення мети, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, ГКУ не містить. Диспозиція статті 228 ЦКУ містить чіткий перелік цілей, на досягнення яких повинен бути спрямований правочин, щоб вважатися таким, що порушує публічний порядок, зокрема: він повинен бути спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Проте в нашому випадку йдеться про платників податку, що мали намір ухилитися від оподаткування використовуючи правочини та господарські операції як інструмент коригування показників своєї господарської діяльності для цілей отримання так званої податкової вигоди (мінімізації оподаткування та/або незаконного відшкодування податку на додану вартість з бюджету) без наміру здійснювати реальні господарські операції.

На нашу думку, ухилення від сплати податків (що могло призвести у подальшому й до не сплати податків) не повинно кваліфікуватись як незаконне заволодіння майном держави. Тому сумнівною виглядає точка зору щодо можливості застосування наслідків, передбачених статтею 208 ГКУ на підставі статті 228 ЦКУ, у випадках, коли метою правочинів (господарських зобов’язань) було ухилення від сплати податків, за виключенням випадків, коли йдеться про незаконне відшкодування податку на додану вартість з бюджету, що може бути кваліфіковане як незаконне заволодіння майном держави.

Слід припустити, що такої точки зору тримається й Пленум Верховного суду України. Так, у пункті 18 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 наведено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦКУ, зокрема такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, а саме: правочини спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу – землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Тож, положення щодо нікчемності правочинів не повинні застосовуватись до правочинів, метою яких є ухилення від оподаткування, за виключенням випадків незаконного відшкодування податку на додану вартість з бюджету.

Враховуючи зазначене вище, існують підстави вважати положення статей 207 та 208 ГКУ спеціальними по відношенню до статті 228 ЦКУ. Тому органи державної податкової служби зобов’язані виключно у судовому порядку на підставі статті 207 ГКУ доводити недійсність правочинів (господарських зобов’язань), що, на їх думку, укладені платниками податку з метою, яка завідомо суперечна інтересам держави та суспільства і полягає в ухиленні від оподаткування.

По-друге, ЦКУ не містить прямої заборони на визнання нікчемних правочинів недійсними. При зверненні до суду із позовними вимогами про визнання недійсними договорів органи державної податкової служби посилаються на статтю 207 ГКУ, а не на статтю 228 ЦКУ.

Більше того у пункті 5 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 зазначається, що вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред’являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. У пункті 7 цієї постанови говориться, що у разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного правочину та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

В Узагальненні «Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», підготовленому суддями Верховного суду України Я.М. Романюком та В.Й. Косенко (Вісник Верховного суду України № 1 (101)’ 2009), висловлена позиція, що згідно зі статтями 215 та 216 ЦКУ суди вправі з дотриманням правил підсудності розглядати позови: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності; про встановлення нікчемності правочину і застосування наслідків його недійсності. Звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту. Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому у випадку пред’явлення такої вимоги вона підлягає розгляду, власне кажучи, з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину, або відмови в цьому.

До речі, такої позиції тримається й Вищій господарський суд України. Зокрема, у п. 20 листа ВГСУ «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року» № 01-8/482 від 13 серпня 2008 року зазначається, що позовні заяви про визнання нікчемних правочинів недійсними приймаються і розглядаються господарськими судами на загальних підставах.

Отже, по суті, у Верховному Суді України немає єдності з указаного питання й позиція Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України суперечить позиції Пленуму Верховного Суду України.

По-третє, зі змісту статті 207 ГКУ господарське зобов’язання може бути визнане недійсним на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади.

Право органів державної податкової служби на подання до судів позовів до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, передбачено пунктом 11 частини 1 статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні».

Проте як це випливає із рішень Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України (постанова СПуАС ВСУ № 07/99 від 25.09.2007 р., постанова СПуАС ВСУ № 10/13 від 09.02.2010 р.) права органів державної податкової служби, передбачені пунктом 11 частини 1 статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», звужуються лише до права звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, які вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність.

Така позиція суперечить частині 2 статті 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, права органів державної податкової служби, передбачені спеціальним законом, не можуть бути обмежені.

По-четверте, підставою для закриття таких справ як вважає Судова палати в адміністративних справах Верховного Суду України є частина 1 статті 157 КАС України. Проте жодна з підстав, передбачених частиною 1 статті 157 КАС України, не може бути застосована в нашому випадку. Про відсутність формальних підстав закриття справи також наголошувалося й Вищим адміністративним судом України у Довідці про результати вивчення та узагальнення практики касаційного розгляду Вищим адміністративним судом України у 2007 році справ за участю органів державної податкової служби щодо обов’язковості судових рішень від 20 березня 2008 року.

Отже, підсумовуючи усе зазначене вище, можемо стверджувати, що позиція Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України з означених питань виглядає досить спірною. Враховуючи ту обставину, що СПуАС ВСУ прийшла до висновку щодо необхідності під час розгляду справ за позовами органів державної податкової служби про визнання договорів (господарських зобов’язань) недійсними на підставі статті 207 ГКУ та застосування санкцій, передбачених статтею 208 ГКУ, встановлювати обґрунтованість доводів податкового органу про нікчемність господарського зобов’язання (наявність складу правопорушення в діях хоча б однієї зі сторін зобов’язання), що є підставою позову про застосування санкцій, тобто розглядати такі спори фактично по-суті (навіть у випадках, коли закінчилися строки застосування таких санкцій, передбачені статтею 250 ГКУ), і, отже, не вдалося досягнути ні скорочення чисельності спорів цієї категорії, ні економії витрат часу на їх розгляд у судах, тому достатньо дискусійною виглядає її позиція щодо необхідності зазначення про нікчемність правочинів (господарських зобов’язань) не у резолютивній, а саме у мотивувальній частині рішення.

Таким чином, юридично коректною є теза про те, що органи державної податкової служби зобов’язані виключно у судовому порядку на підставі статті 207 ГКУ доводити недійсність правочинів (господарських зобов’язань), що, на їх думку, укладені платниками податку з метою, яка завідомо суперечна інтересам держави та суспільства і полягає в ухиленні від оподаткування, а адміністративні суди зобов’язанні розглядати справи за позовами органів державної податкової служби, поданими на підставі статті 207 ГКУ, про визнання недійсними договорів (господарських зобов’язань), укладених платниками податків після 01.01.2004 року, по суті, і виносити відповідні рішення встановлюючи їх недійсність (або відмовляти у задоволенні позовів), а якщо є підстави вважати такі правочини нікчемними (зокрема у випадках, коли йдеться про незаконне відшкодування податку на додану вартість з бюджету), виносити рішення вказуючи про нікчемність таких правочинів.

При цьому неузгодженість між собою положень ЦКУ та ГКУ щодо визнання недійсними нікчемних правочинів, що створює певні проблеми у практиці правозастосування, напевно, буде усунута лише після уніфікації норм ЦКУ та ГКУ і встановлення єдиних порядку та підстав, а також наслідків визнання недійсними нікчемних правочинів, укладених з метою, яка суперечить інтересам держави чи суспільства.

ООО "Центр правового консалтинга". ® ЦПК. 2005-2019. Все исключительные права на весь материал, размещенный на сайте, принадлежат ООО " Центр правового консалтинга ". Размещение материалов сайта на других площадках допускается исключительно при указании прямой видимой ссылки на первоисточник.

Pacta Sunt Servanda