Цивільні справи про стягнення страхового відшкодування. Деякі проблемні питання судового відшкодування
“Юридична газета” №41 від 12 жовтня 2010 року.
ОКУНЄВ Ігор – к.ю.н., партнер ЮФ «Центр правового консалтингу»
Однією з поширених категорій цивільних справ, що вирішуються загальними судами, є справи, що виникають із договорів страхування, серед яких переважну кількість складають справи за позовами страхувальників до страховиків про стягнення страхового відшкодування за договорами майнового страхування. В зв’язку з цим, при вирішенні справ зазначеної категорії нерідко виникають різні труднощі, пов’язані з застосуванням до спірних страхових правовідносин норм чинного законодавства України. Перш за все, це стосується норм цивільного законодавства, що встановлюють відповідальність за порушення зобов’язань страховиками щодо виплати страхового відшкодування за зазначеними договорами.
Так, практика місцевих загальних судів та відповідних апеляційних судів (далі за текстом – суди) свідчить про різне тлумачення та застосування до страхових правовідносин положень статті 625 Цивільного кодексу України, що встановлює відповідальність за порушення грошового зобов’язання.
Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
В даному контексті доцільно умовно виділити два підходи судів щодо тлумачення та застосування зазначеної статті основного акту цивільного законодавства до спірних правовідносин: негативний і позитивний.
Суди, що дотримуються негативного підходу у згаданому питанні, відмовляють в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення у виплаті страхового відшкодування. Така відмова ґрунтується на тому, що між сторонами виникли правовідносини з договору страхування і дані відносини регулюються Законом України «Про страхування» та главою 67 ЦК України, а позивач не є кредитором, а відповідач не є боржником за грошовими зобов’язаннями (див.: наприклад, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23.01.2009 р. у справі №2-1237/09 // ЄДРСР – №8876531). Крім того, відмовляючи в задоволенні зазначених позовних вимог суди посилаються на те, що позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення у виплаті страхового відшкодування не ґрунтуються на законі, а також не передбачені договором страхування (див.: наприклад, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 10.03.2010 р. у справі №22-2982 // ЄДРСР – №8813261).
Вважаємо, що негативний підхід обумовлений раніше існуючою правовою позицією Верховного Суду України з цього питання. У Віснику Верховного Суду України N9 за 2004 р. була опублікована ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26.02.2004 р. у справі про стягнення страхової суми з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних із простроченої суми, в якій зазначалось, що постановляючи рішення про задоволення позовних вимог Р. щодо стягнення суми інфляції за весь час прострочення виплати страхової суми, а також 3% річних із простроченої суми, районний суд виходив з того, що в цьому випадку мало місце грошове зобов’язання, виконання якого прострочив боржник – НАСК, тому відповідно до ст. 214 ЦК 1963 р. невиплачена у строк сума підлягає індексації і на цю суму слід нарахувати 3% річних. Проте з такими висновками погодитися не можна, оскільки суд неправильно застосував норми матеріального права. Так, виплата суми, яку просив стягнути позивач, передбачена Законом від 7 березня 1996 р. N 85/96-ВР «Про страхування». Позивач у цьому випадку не є кредитором, а відповідач – боржником. Статтею 214 ЦК 1963 р. регулюються правовідносини, які передбачають відповідальність за порушення зобов’язань, зокрема прострочення боржника за грошовим зобов’язанням. Тому застосування цього Закону є неправильним.
Суди, що дотримуються позитивного підходу, задовольняють позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення у виплаті страхового відшкодування. Задовольняючі ці позовні вимоги суди виходять з того, що такі позовні вимоги ґрунтуються на нормах закону (див: наприклад, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 29.01.2009 р. у справі №2-310/09 // ЄДРСР – №5188834). В цьому аспекті, слід зазначити, що такий підхід відповідає існуючий на даний час позиції Верховного Суду України з цього питання. Зокрема, в ухвалі від 05.12.2007 р. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зазначила, що ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення передбачених ст. 625 ЦК України інфляційних сум та трьох процентів річних від простроченої суми, апеляційний суд також помилково вважав, що зобов’язання відповідача по сплаті позивачу страхового відшкодування не є грошовим зобов’язанням, оскільки фактично воно зводиться до сплати грошей (див: наприклад, ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 05.12.2007 р. у справі №6-19002св07 // ЄДРСР – №1258623). Крім того, відповідна позиція фактично викладена й в інших рішеннях Верховного Суду України (див.: наприклад, ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 02.08.2006 р. у справі №6-237св05 // ЄДРСР – №87465; ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 03.06.2009 р. у справі №6-6019св09 // ЄДРСР – №3894491).
Аналізуючи існуючі підходи щодо вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення у виплаті страхового відшкодування (здійсненні страхових виплат) вважаємо, що вірним є позитивний підхід, оскільки: боржник та кредитор є сторонами будь – яких цивільно-правових зобов’язань, в тому числі зобов’язань страхування; зобов’язання страховика по сплаті страхувальнику страхового відшкодування є грошовим зобов’язанням, оскільки фактично воно зводиться до сплати грошей. До того ж, в цьому сенсі слід враховувати, що передбачене законом право кредитора вимагати сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утриманими ним грошовими коштами, що підлягають сплаті кредитору (див.: постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 16.05.2006 р. у справі №10/557-26/155).
Іншим проблемним питанням судової практики вирішення цивільних справ про стягнення страхового відшкодування є питання відшкодування моральної шкоди у випадках порушення страховиком зобов’язань за договором страхування.
У вирішенні даного питання суди також по – різному тлумачать та застосовують до спірних правовідносин норми актів цивільного законодавства України, в т.ч. ст. ст. 23, 611, 1167 Цивільного кодексу України, ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів».
В одних випадках позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди задовольняються судами:
1) на підставі ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди (див.: наприклад, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03.12.2009 р. у справі №2-4381), або
2) на підставі ч. 1 ст. 1167 ЦК України, в силу якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (див.: наприклад, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 22.10.2009 р. у справі №2-1907/09), або
3) на підставі одночасно ст. 1167 ЦК України та ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» (див.: наприклад, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17.02.2009 р. у справі №2-776/09), або
4) на підставі одночасно ст. 1167 ЦК України та ст. 23 Цивільного кодексу України, за змістом якої особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (див.: наприклад, рішення Подільського районного суду м. Києва від 07.12.2009 р. у справі №2-3786/09);
5) взагалі без наведення жодного обґрунтування та посилання на норми матеріального права (див.: наприклад, заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 13.07.2009 р. у справі №485/09).
В інших випадках позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди залишаються без задоволення з тих підстав, що такі вимоги не ґрунтуються ні на законі, ні на договорі; договірні відносини, які мають місце, не передбачають відшкодування моральної шкоди; договірні відносини, які мають місце, не передбачають такого виду відповідальності; чинним законодавством не передбачена можливість відшкодування моральної шкоди при договірних правовідносинах (див.: наприклад, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 09.12.2009 р. у справі №2-3914/09, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м . Києва від 10.03.2010 р. у справі №22-2982/09; рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09.10.2009 р. у справі №2-1631-1/09; рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 03.11.2009 р. у справі №2-2199/09, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м . Києва від 14.01.2010 р. у справі №22-1119; рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 20.07.2009 р. по справі №2-10712/09, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21.01.2010 р. по справі №2-11135 та ін.). Близькою до цих випадків є судова практика щодо відмови в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди з тих підстав, що відповідно до Закону України «Про страхування» та договору страхування моральна шкода не відшкодовується у разі існування між сторонами договірних правовідносин, а також з тих підстав, що стягнення моральної шкоди не передбачено діючим законодавством (див.: наприклад, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05.03.2009 р. у справі №2-3053/09, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м . Києва від 05.05.2009 р. у справі №22-4303/09; рішення Подільського районного суду м. Києва від 13.11.2009 р. у справі №2-345/09, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26.01.2010 р. по справі №22-1549/2010).
Крім того, позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди залишаються без задоволення з посиланням на ст. 23 Цивільного кодексу України з тих підстав, що не було доведено порушення відповідачем прав та охоронюваних законом інтересів позивача, або заподіяння душевних страждань внаслідок відмови у здійсненні виплати страхового відшкодування (див.: наприклад, рішення Печерського районного суду м. Києва від 16.07.2009 р. у справі №2-757-1/09).
На нашу думку, при вирішенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди необхідно виходити з того, що правовідносини сторін за договором страхування є зобов’язальними. У випадку порушення зобов’язання моральна шкода може відшкодовуватись лише тоді, коли це встановлено договором або законом (ст. 611 ЦК України). Оскільки ні ЦК України, ні Законом України «Про страхування», не передбачена можливість відшкодування моральної шкоди в разі порушення сторонами умов договору страхування, то при вирішенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди слід керуватись умовами укладеного договору страхування, правилами добровільного страхування і в залежності від їх змісту вирішувати справу.
В свою чергу, слід враховувати, що Законом України «Про захист прав споживачів» (п. 5 ч. 1 ст. 4) передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством. Тому при вирішенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди слід виходити з того: чи подані позивачем докази про те, що неналежним виконанням відповідачем договору страхування була створена небезпека для його життя і здоров’я; чи знайшли в судовому засіданні підтвердження обставини, що порушення споживчих прав позивача з боку відповідача було пов’язано з небезпекою для його життя і здоров’я.
Вказана думка ґрунтується на правовій позиції Верховного Суду України з цього питання. Зокрема, в рішенні від 13.01.2010 р. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зазначила, що вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди, суди не звернули уваги на те, що між сторонами існували договірні правовідносини, які врегульовані спеціальним законом – Законом України «Про страхування», який не передбачає такого виду відповідальності страховика як відшкодування моральної шкоди, не передбачає такої відповідальності й договір. Покладаючи на ВАТ «СТ «Гарантія» обов’язок відшкодувати завдану споживачу страхових послуг моральну шкоду, суди не врахували, що за змістом п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» відшкодуванню підлягає моральна шкода, завдана небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією, у випадках, передбачених законодавством (див.: ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13.01.2010 р. у справі №6-7928св09 // ЄДРСР – 7583136). Також, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в ухвалі від 02.08.2006 р. у справі №6-237св05 звернула увагу на те, що не можна погодитись із висновком суду першої та апеляційної інстанції про відшкодування позивачу на підставі ст. 24 Закону України «Про захист прав споживачів» моральної шкоди, оскільки згідно із Законом України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування», страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором, тобто це договірні відносини, за порушення яких передбачена майнова (фінансова) відповідальність у формі пені, неустойки тощо. Крім того, суду при вирішені питання про відшкодування моральної шкоди необхідно було взяти до уваги п. 11.10 Правил добровільного страхування наземного транспорту та самохідних машин, затверджених генеральним директором ВАТ «АСК “Енергополіс» 10 вересня 2001 р., якими передбачено, що відшкодуванню підлягають тільки прямі збитки, виключаючи моральні збитки тощо (див.: ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 02.08.2006 р. у справі №6-237св05 // ЄДРСР – 87465). В якості прикладів зазначеного застосування норм закону можна навести й інші рішення Верховного Суду України (див.: наприклад, ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 05.12.2007 р. у справі №6-19002св07 // ЄДРСР – 1258623; рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11.06.2008 р. у справі №6-24489св07 // ЄДРСР – 2148963; рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 03.06.2009 р. у справі №6-6019св09 // ЄДРСР – 3894491).
Таким чином, наведене вище свідчить про відсутність єдності у тлумаченні та застосуванні судами відповідних норм матеріального права, що потребує прийняття відповідних роз’яснень. В той же час, за відсутності зазначених роз’яснень доцільно орієнтуватись на останню практику Верховного Суду України з відповідних питань.