У продовження професійної дісуссіі щодо норм цивільного і податкового права в аспекті застосування статті 228 ЦК - сpk.ua
Центр правового консалтингу
Open/Close Menu Юридическая фирма ЦПК Киев

У продовження професійної дісуссіі щодо норм цивільного і податкового права в аспекті застосування статті 228 ЦК

 “Юридична практика” №18-19 від 10 травня 2011 року.

Артур Нонко – к.ю.н., кеурючий партнер ЮФ “Центр правового консалтинга”

Дякую колезі, що підтримав дискусію з цього доволі непростого питання. Не повною мірою розумію підстави для підготовки статті у подібному саркастично-іронічному стилі.
Проте якщо залишити поза увагою емоційну сторону викладення матеріалу, то можна достатньо чітко виділити основні аргументи, які наводяться прихильниками підходу, запропонованого колегою, на підтвердження правильності їх позиції. По-перше, йдеться про те, що зміст цивільно-правових договорів та господарських операцій, вчинених на їх виконання, а також правові наслідки їх здійснення необхідно визначати за правилами, встановленими цивільним та/або господарським правом. Й, отже, податкові наслідки для сторін є саме результатом оцінки правочину за правилами цивільного чи господарського права. По-друге, негативні податкові наслідки у вигляді визначення податкових зобов’язань для сторін правочину, що укладений з метою, суперечною інтересам держави та суспільства, як оспорюваного правочину, можуть бути застосовані податковими органами лише після визнання такого правочину недійсним у судовому порядку.
Не буду коментувати доводи колеги щодо «безтоварності правочину» – терміну, який я нібито ввів та на якому побудована моя аргументація щодо оцінки правових наслідків у сфері оподаткування при укладенні сторонами, правочинів з метою, суперечною інтересам держави та суспільства. Ще раз зазначу, що вживання терміну «безтоварний договір» не є коректним в принципі. «Безтоварність» же господарської операції – це один з прикладів, досить поширений на практиці, який яскраво ілюструє ситуацію, коли сторони укладають правочин з метою, суперечною інтересам держави та суспільства, як правило, переслідуючи мету одержання «податкової вигоди». Цей термін взагалі не потребує законодавчого визначення, тому що це ознака господарської операції. Не подобається слово «безтоварність», вживайте словосполучення «оформлена документально господарська операція, за якою відсутня фактична поставка товарів/послуг» тощо. Що ж до можливості визнання договорів, за якими сторони здійснили документальне оформлення господарських операцій без їх фактичного вчинення, недійсними на підставі їх фіктивності, удаваності тощо, то вона дійсно існує, зокрема, нею може скористатися одна із сторін такого правочину для захисту власних майнових прав. Такою можливістю також може скористатися й податковий орган, якщо, наприклад, має намір довести, що договір укладено сторонами або однією стороною з метою суперечною державі та суспільству, та стягнути у доход держави все одержане сторонами/стороною за таким правочином (статті 207, 208 ГК України та частина 3 статті 228 ЦК України). Проте якщо податковий орган має намір визначити лише податкові зобов’язання за такою господарською операцією, то застосування для цього положень статей 207, 208 ГК України чи частини 3 статті 228 ЦК України йому не потрібно. У цьому випадку достатньо посилання на підпункт 54.3.1. пункту 54.3. статті 54 ПК України. Але про це трохи згодом.
Не можу також погодитися з колегою, що визнання договору недійсним є санкцією чи то податковою, чи то адміністративно-правовою, чи цивільно-правовою тощо. Це спосіб захисту порушеного права (стаття 16 ЦК України). Проте наслідком визнання договору недійсним може бути не лише застосування реституції до сторін, але й санкцій, як це, зокрема, відбувається, коли договір визнається недійсним з підстав його вчинення з метою, суперечною інтересам держави та суспільства (статті 207, 208 ГК України та частина 3 статті 228 ЦК України).
Якщо ж повернутися до суті спору та основних доводів колеги, то зазначу таке. Незаперечним є той факт, що на підставі положень цивільного та господарського законодавства визначається характер правочину, господарської операції, вчиненої на його виконання, момент переходу права власності тощо. Більше того, використовуючи положення ПК України при визначенні об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань тощо, що є результатом вчинених платниками податків оподатковуваних операцій, ми так, чи інакше звертаємось до цивільного чи господарського законодавства, зокрема, для оцінки наявності тих чи інших критеріїв, встановлених податковим законодавством. Проте це ніякою мірою не спростовує наш підхід щодо застосування положень ПК України. Якщо повернутися до мого коментарю, то більш точно було б говорити про те, що критерії господарських операцій, які необхідні для визначення об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, встановлені саме податковим законодавством, а оцінка наявності цих критеріїв може здійснюватися й за допомогою цивільного чи господарського права. Звернемося до простого прикладу. ПК України містить визначення господарської операції, яка є об’єктом оподаткування податком на додану вартість (пункт 185.1. статті 185 ПК України), зокрема, постачання товарів, під яким розуміється «будь-яка передача права на розпоряджання товарами як власник, у тому числі продаж, обмін чи дарування такого товару, а також постачання товарів за рішенням суду» (підпункт 14.1.191. пункту 14.1 статті 14 ПК України). Отже, визначальним критерієм при кваліфікації господарської операції як постачання товарів є перехід права розпорядження товаром від одного платника податків до іншого. Безперечно право розпорядження категорія інституту права власності, момент переходу цього права також визначається цивільним правом. Тож, податковому законодавству важлива наявність фактичної господарської операції з постачання, що відповідає критеріям, визначеним податковим законодавством, проте за яким цивільно-правовим договором здійснена така господарська операція відповідно до кваліфікації з іншими галузями права, для оподаткування значення не має. Таким чином, колега дійсно правий, що податкове право не існує відірвано від інших галузей права, але такі галузі права, зокрема, цивільне та господарське право, є виключно допоміжними, для визначення наявності тих чи інших критеріїв оподатковуваних операцій, встановлених податковим законодавством. Застосування положень інституту недійсності правочинів, що властивий цивільному та господарському праву, не може бути виключною умовою застосування положень податкового законодавства у випадку допущення платниками податків порушень положень податкового законодавства. Тож, визначення об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань у разі допущення платниками податків порушень податкового законодавства, що зокрема, також має місце і у випадках укладення платниками податків правочинів з метою суперечною інтересам держави та суспільства, може бути здійснене податковими органами за наслідками перевірки без звернення до суду з позовами про визнання таких правочинів недійсними. Більше того, визначення у цьому випадку податкових зобов’язань є обов’язком податкового органу (підпункт 54.3.1. пункту 54.3. статті 54 ПК України). Проте якщо податковий орган має намір не лише визначити податкові зобов’язання платнику податків, що є стороною такого правочину, але й застосувати конфіскаційні санкції, передбачені статтею 208 ГК України чи частиною 3 статті 228 ЦК України, тоді він зобов’язаний звернутися до суду із відповідним позовом. До речі, на практиці досить часто зустрічається ситуація, коли податкові органи із посиланням на нікчемність правочинів (йдеться про господарські операції, вчинені до 01 січня 2011 року) здійснюють визначення податкових зобов’язань платникам податків, виносячи при цьому відповідні податкові повідомлення-рішення, та одночасно звертаються до суду із позовами про застосування до сторін/сторони правочину конфіскаційних санкцій, передбачених статтею 208 ГК України.
Враховуючи набрання чинності ПК України та внесення змін у статтю 228 ЦК України, алгоритм взаємовідносин між податковими органами та платниками податків скоріше всього зведеться до наступного. У випадку якщо податковими органами під час перевірки буде встановлено факти порушення платниками податків податкового законодавства, у тому числі і у зв’язку із відображенням в обліку результатів господарських операцій, вчинених платниками податків на виконання правочинів, укладених з метою суперечною інтересам держави та суспільства, то податкові органи самостійно визначатимуть податкові зобов’язання керуючись підпунктом 54.3.1. пункту 54.3. статті 54 ПК України без посилання на нікчемність таких правочинів та надсилатимуть відповідні податкові повідомлення рішення. У цьому випадку платники податків матимуть можливість оскаржити такі рішення податкових органів за процедурами, передбаченими статтею 56 ПК України, тобто у адміністративному чи судовому порядку. При оскарженні платником податку податкового повідомлення рішення у судовому порядку саме податковим органам доведеться доводити суду у чому ж полягали порушення податкового законодавства платником податку й чому слід було здійснювати донарахування податкових зобов’язань. При цьому податковий орган може звернутися на підставі статей 207, 208 ГК України чи частини 3 статті 228 ЦК України до суду із позовом про визнання договорів недійсними, як таких, що вчинені із метою суперечною інтересам держави і суспільства, та стягнення в доход держави всього отриманого сторонами/стороною за такими договорами.

ООО "Центр правового консалтинга". ® ЦПК. 2005-2019. Все исключительные права на весь материал, размещенный на сайте, принадлежат ООО " Центр правового консалтинга ". Размещение материалов сайта на других площадках допускается исключительно при указании прямой видимой ссылки на первоисточник.

Pacta Sunt Servanda