Кредити в іноземній валюті. Альтернативний погляд - сpk.ua
Центр правового консалтингу
Open/Close Menu Юридическая фирма ЦПК Киев

Кредити в іноземній валюті. Альтернативний погляд

2009-2010 роки відзначились суттєвим зростанням кількості спорів щодо визнання кредитних договорів недійсними.

До останнього часу майже всі судові рішення, постановлені або ухвалені на рівні Верховного Суду України, Вищого господарського суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ фактично визнавали кредити, надані в іноземній валюті, такими, що відповідають чинному законодавству України. Більше того, 07.10.2010 року Верховним Судом України (суддею Луспеником Д. Д. та головним консультантом відділу узагальнення судової практики управління вивчення та узагальнення судової практики Мельник З. П., к. ю. н.) були підготовлені Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009 – 2010 роки), в яких, у тому числі, зазначено, що «…уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті…єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» від 19.02.1993 р. № 15-93 є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку…».

Здавалося, що на цьому питані поставлена крапка. Проте 17.12.2010 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу ОТП «Банк» залишивши в силі рішення Печерського районного суду м. Києва (справа 2- 552 –1/10 рік) та ухвалу Апеляційного суду м. Києва (справа № 22-14931), згідно з якими кредитний договір про надання кредиту в іноземній валюті був визнаний недійсним. Таким чином, фактично, на рівні вищого спеціалізованого суду з’явилася протилежна судова практика, й епопея щодо визнання кредитних договорів про надання кредитів в іноземній валюті недійсними отримала несподіване продовження.

У більшості випадків звертаючись до суду позичальники обґрунтовували свої позовні вимоги щодо недійсності кредитних договорів відсутністю у банків, що надавали такі кредити, відповідних індивідуальних ліцензій Національного банку України, тоді як суди зазначали, що для здійснення таких операцій банку достатньо мати генеральну ліцензію, якою є письмовий дозвіл НБУ. За таких обставин, на наш погляд, при розгляді судових справ цієї категорії потребують відповіді такі питання:

по-перше, який дозвільний документ слід вважати генеральною ліцензією на валютні операції, виданою НБУ відповідно до вимог Декрету № 15-93, та як співвідносяться між собою така генеральна ліцензія та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, виданий НБУ відповідно до вимог статті 47 Закону № 2121-ІІІ;

по-друге, чи має право банк надавати валютні кредити в іноземній валюті, якщо він має письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, виданий НБУ відповідно до вимог статті 47 Закону № 2121-ІІІ, але не отримав індивідуальну ліцензію НБУ на надання резидентам кредитів в іноземній валюті та/або індивідуальну ліцензію НБУ на валютні операції щодо використання іноземної валюти на території України як засобу платежу згідно частини 4 статті 5 Декрету № 15-93.

Певна складність при розгляді справ цієї категорії вбачається також у тому, що у судовій практиці відсутній єдиний підхід у застосуванні положень чинного законодавства щодо визначення переліку операцій, на які може бути надана генеральна ліцензія Національного банку України відповідно до вимог Декрету № 15-93, та який дозвільний документ має отримати банк, щоб здійснювати операції з надання резидентам кредитів в іноземній валюті.

За загальним правилом банки здійснюють свою діяльність на підставі банківської ліцензії. На здійснення окремих операцій, передбачених Законом № 2121-ІІІ, банку необхідно отримати дозвіл НБУ. Також банку необхідно отримати генеральну та індивідуальні ліцензії на операції, передбачені Декретом № 15-93.

Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції, перелічені у статті 47 Закону № 2121-ІІІ, та генеральної ліцензії, передбаченої Декретом № 15-93, встановлюється Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року № 275 (далі – Положення № 275). При цьому дозвільний документ НБУ має форму письмового дозволу.

Пунктом 5.3. Положення № 275 встановлено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані у цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом № 15-93. Вбачається, що ця норма Положення № 275 не повною мірою узгоджується зі змістом частин 1 та 3 статті 5 Декрету № 15-93. Зокрема, відповідно до частини 1 статті 5 Декрету № 15-93 генеральні ліцензії можуть бути надані на операції, що підлягають ліцензуванню згідно із Декретом № 15-93. На жаль, Декрет № 15-93 не містить переліку валютних операцій, які потребують одержання банками генеральних ліцензій, та не містить відсилочних норм щодо делегування повноважень, наприклад НБУ, визначати такий перелік валютних операцій. Зі змісту Декрету № 15-93 випливає, що валютними операціями, які чітко зазначені як операції, що потребують генеральної ліцензії, є лише операції, пов’язані з торгівлею іноземною валютою (частина 3 статті 5 та частина 2 статті 6 Декрету № 15-93). Таким чином, відповідно до положень Декрету № 15-93 існують правові підстави вважати генеральною ліцензією на валютні операції письмовий дозвіл НБУ на операції, пов’язані з торгівлею іноземною валютою, зокрема операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в касах і пунктах обміну іноземної валюти банків, торгівля іноземною валютою на валютному ринку України, торгівля іноземною валютою на міжнародних ринках. Щодо інших операцій, що перелічені у пункті 5.3. Положення № 275 як валютні операції, в тому числі й операцій із розміщення іноземної валюти на валютному ринку (надання валютних кредитів є одним із способів розміщення іноземної валюти на валютному ринку), письмовий дозвіл НБУ слід розглядати тільки як письмовий дозвіл НБУ, а не як передбачену Декретом № 15-93 генеральну ліцензію на валютні операції.

Виникає питання, чи має право банк, що отримав письмовий дозвіл НБУ на валютні операції, які не визначені Декретом № 15-93 як такі, що потребують одержання банком генеральної ліцензії НБУ, здійснювати такі валютні операції та чи не потрібно йому додатково отримувати індивідуальну ліцензію НБУ на валютні операції щодо надання резидентам кредитів в іноземній валюті та/або індивідуальну ліцензію НБУ на валютні операції щодо використання іноземної валюти на території України як засобу платежу?

Враховуючи ту обставину, що операція з надання кредитів резидентам в іноземній валюті є валютною операцією, що потребує одержання індивідуальної ліцензії НБУ (абзац «в» частини 4 статті 5 Декрет № 15-93), а, у свою чергу, відповідно до частини 2 статті 5 Декрету № 15-93 генеральні ліцензії видаються банкам лише на валютні операції, які не потребують індивідуальної ліцензії, то існують підстави стверджувати, що надання кредитів резидентам в іноземній валюті є валютною операцією, на здійснення якої генеральна ліцензія НБУ не може бути видана.

Отже, слід вважати, що одержання банком письмового дозволу НБУ на валютні операції, в тому числі й на операції із розміщення іноземної валюти на валютному ринку, є достатньою правовою підставою для здійснення валютних операцій з надання кредитів резидентам в іноземній валюті з урахуванням зазначеного нижче.

Як зазначалося вище, з аналізу судової практики випливає, що позовні вимоги про визнання кредитних договорів в іноземній валюті недійсними, як правило, ґрунтуються на тому, що у банків були відсутні індивідуальні ліцензії НБУ на здійснення валютних операцій щодо «надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі» та/або «використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави».

Відповідно до абзаців «в» та «г» частини 4 статті 5 Декрет № 15-93 індивідуальної ліцензії потребують, зокрема:

– валютні операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, та

– валютні операції щодо використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Щодо необхідності одержання банками індивідуальних ліцензій на валютні операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, в цілому, існує ясність – законодавством не встановлені відповідні межі, отже, відповідно, таку ліцензію одержувати не потрібно. Проте питання щодо обов’язковості одержання банками індивідуальних ліцензій на валютні операції з «використання іноземної валюти як засобу платежу або як застави» у випадках, коли йдеться про операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, потребує детального та всебічного вивчення.

Обґрунтовуючи позицію щодо недійсності кредитних договорів в іноземній валюті позивачі, як правило, посилались на те, що надання кредиту в іноземній валюті є використання її як засобу платежу, як це випливає з пункту 1.4. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року N 483 (надалі – Положення № 483), згідно якого «використанням іноземної валюти як засобу платежу (валютна операція)» є використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов’язань або оплати товарів, що придбаваються.

Спробуємо відповісти на питання, які операції є використанням іноземної валюти як засобу платежу в розумінні Декрету № 15-93, та чи є операція з надання банками і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті операцією з використання іноземної валюти як засобу платежу?

Декрет № 15-93 не містить визначення цієї операції. Проте як зазначалося вище, у пункті 1.4. Положення № 483 дається визначення поняття «використання іноземної валюти як засобу платежу (валютна операція)», під яким розуміється використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов’язань або оплати товарів, що придбаваються. Чи, дійсно, виконання будь-яких грошових зобов’язань в валюті, слід вважати використанням іноземної валюти як засобу платежу? На наш погляд, визначення поняття «використання іноземної валюти як засобу платежу (валютна операція)», наведене у Положенні № 483, не повною мірою враховує подвійну правову природу грошей та не узгоджується із Законом № 2121-ІІІ та Декретом № 15-93. Зокрема, це пояснюється наступним.

Подвійна правова природа грошей полягає у тому, що, з одного боку, вони є засобом платежу, наприклад, коли йдеться про оплату товарів (послуг) тощо, а з іншого, – самостійним предметом зобов’язань, наприклад, при кредитних правовідносинах. Так, Закон № 2121-ІІІ розрізняє кредитні операції (стаття 49 Закону № 2121-ІІІ), в яких грошові кошти (у тому числі й в іноземній валюті) є предметом договірних зобов’язань, що узгоджується із змістом частини 1 статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), та розрахункові банківські операції (стаття 51 Закону № 2121-ІІІ), у яких грошові кошти використовуються у якості засобу платежу. Зокрема, відповідно до пункту 1.4. «Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року N 22, під поняттям «кошти грошові» розуміється грошова одиниця України, яка виконує функцію засобу платежу та обліковується на рахунках у банках.

З аналізу положень Декрету № 15-93 вбачається, що операція з використання іноземної валюти як засобу платежу за своїм змістом не охоплює операцію з надання кредиту в іноземній валюті, та відповідно вони є окремими не пов’язаними між собою валютними операціями. Зокрема, як зазначалося вище, абзацами «в» та «г» частини 4 статті 5 Декрету № 15-93 встановлено, що окремих індивідуальних ліцензій НБУ потребують:

– валютні операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, та

– валютні операції щодо використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

При цьому прихильники недійсності кредитних договорів наполягають на необхідності одержання банками індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Проте така позиція не узгоджується із змістом частини 4 статті 5 Декрету № 15-93. Так, якщо припустити, що межі щодо термінів та сум кредитів в іноземній валюті були б встановлені, то слідуючи логіці прихильників недійсності кредитних договорів банкам для того, щоб надати валютний кредит, тобто здійснити одну валютну операцію, необхідно було б одержати дві індивідуальні ліцензії НБУ, обов’язковість одержання яких встановлюється однією і тією ж нормою Декрету № 15-93. А якщо розвити такий підхід далі і припустити, що НБУ видав індивідуальну ліцензію, наприклад, на надання кредитів в іноземній валюті, а у видачі ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу відмовив? Виходить, що в такому випадку банк маючи одну ліцензію не може здійснювати банківську операцію, а що ж це за ліцензія тоді? Тому, таке формулювання положень нормативно-правових актів є не припустимим з точки зору юридичної техніки підготовки таких документів.

З вищенаведеного вбачається, що Декрет № 15-93 для своїх цілей розмежовує валютні операції щодо «надання кредиту в іноземній валюті» та щодо «використання іноземної валюти як засобу платежу».

В цьому аспекті цікавою є і судова практика щодо притягнення осіб до кримінальної відповідальності за порушення правил здійснення валютних операції. Нагадаємо, що Кримінальний кодекс України від 28.12.1960 року, який за виключенням переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком, втратив чинність 1 вересня 2001 року, передбачав кримінальну відповідальність за використання без відповідного дозволу іноземної валюти як засобу платежу або застави (стаття 80 Кримінального кодексу України від 28.12.1960 року). Коментуючи зазначену статтю у пункті 3 постанови від 18.04.1997 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства щодо порушення правил про валютні операції» (на сьогоднішній день зазначена постанова скасована Пленумом ВСУ через зміни в законодавстві України, але позиція, що відображена в ній, заслуговує на увагу) Пленум Верховного суду України зазначив, що використання валютних цінностей як засобу платежу – це розрахунок ними за товари, послуги, об’єкти права інтелектуальної власності тощо. При цьому він зазначив, що надання позики в іноземній валюті не є використанням такої валюти як засобу платежу.

Підсумовуючи вищевикладене можна зробити наступні висновки:

по-перше, письмовий дозвіл НБУ на здійснення валютних операцій, не передбачених Декретом № 15-93, для цілей Декрету № 15-93 не є генеральною ліцензією Національного банку України;

по-друге, оскільки законодавством не встановлені межі щодо термінів та сум кредитів в іноземній валюті, для здійснення валютної операції з надання кредитів резидентам в іноземній валюті банкам не потрібно одержувати індивідуальну ліцензію НБУ, передбачену  абзацом «в» частини 4 статті 5 Декрету № 15-93;

по-третє, валютна операція з надання кредиту в іноземній валюті не є використанням іноземної валюти як засобу платежу, та відповідно не вимагає одержання індивідуальної ліцензії НБУ, передбаченої  абзацом «г» частини 4 статті 5 Декрету № 15-93;

по-четверте, одержання банком письмового дозволу НБУ на валютні операції, в тому числі й на операції із розміщення іноземної валюти на валютному ринку, є достатньою правовою підставою для здійснення валютних операцій з надання кредитів резидентам в іноземній валюті.

На останок хотілося б звернути увагу ще на одне із проблемних питань, що виникає у судах при розгляді справ цієї категорії. Зокрема, щодо можливості сплати процентів у валюті кредиту.

Згідно пункту «г» частини 4 статті 5 Декрету № 15-93  використання іноземної валюти на території України як засобу платежу вимагає індивідуальної ліцензії НБУ. При цьому відповідно до частин 1 та 2 статті 192 ЦК України законним платіжним засобом в Україні є гривня, тоді як іноземна валюта може використовуватись у випадках і в порядку, встановленому законом. На підставі пункту 13 статті 97 Конституції України від 20.04.1978 року та Закону України «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» від 18.11.1992 року № 2796-XII (із змінами та доповненнями) Кабінет Міністрів України до 21.05.1993 року був уповноважений видавати декрети у сфері законодавчого регулювання, тобто, Декрет № 15-93 прирівняний до законів України та згідно статті 192 ЦК України може встановлювати особливості використання іноземної валюти як засобу платежу.

Абзац «г» частини 4 статті 5 Декрету № 15-93 вимагає отримання індивідуальної ліцензії для використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави. За таких обставин сплата процентів в іноземній валюті можлива тільки за умови одержання стороною такого кредитного договору індивідуальної ліцензії НБУ, що передбачена абзацом «г» частини 4 статті 5 Декрету № 15-93.

При цьому варто звернути увагу також на те, що індивідуальна ліцензія може бути видана і після укладення кредитного договору. Більш того, пункт 2.1. Положення № 483 передбачає, що для отримання такої індивідуальної ліцензії до НБУ подаються оригінали або копії документів, на підставі яких виникли зобов’язання в іноземній валюті, а якщо такі документи відсутні – копія бізнес-плану, під час реалізації якого виникнуть зазначені зобов’язання. За таких обставин, на нашу думку, сам по собі факт відсутності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу у сторони кредитного договору, що передбачає сплату процентів в іноземній валюті, не впливає на дійсність умов такого кредитного договору.

ООО "Центр правового консалтинга". ® ЦПК. 2005-2019. Все исключительные права на весь материал, размещенный на сайте, принадлежат ООО " Центр правового консалтинга ". Размещение материалов сайта на других площадках допускается исключительно при указании прямой видимой ссылки на первоисточник.

Pacta Sunt Servanda