Зустрічний рух

“Юридична практика” №18-19 від “05” травня 2015 року

Артур НОНКО. Спеціально для “Юридичної практики”

Питання припинення зобов’язань у взаємовідносинах між банками-кредиторами та позичальниками, особливо у випадках, коли їх припинення обумовлене іншою правовою підставою, ніж виконання, проведене належним чином, є досить актуальним, й відповідно більшість із фахівців обізнана із ним. Ніби все просто, проблем немає, навіть судова практика по всій судовій вертикалі є. Проте, саме аналіз такої практики створює присмак якоїсь нереальності. Видається, що застосування норм матеріального права судами відбувалося виключно шляхом буквального тлумачення їх змісту без врахування елементарних теоретичних підходів, застосовуваних у зобов’язальному праві.

Повернемося до витоків питання. Нерідко в останні роки позичальники чи поручителі не маючи можливості провести виконання зобов’язань належним чином, як правило, через брак коштів, шукають інші економічно посильні шляхи для погашення зобов’язань. Зокрема, поширеним є придбання із дисконтом у третіх осіб прав вимоги до банківської установи (кредитора), що виникли на підставі депозитних договорів чи договорів про обслуговування поточних, карткових рахунків тощо. То ж, результатом таких операцій є наявність зустрічних вимог у банка до позичальника/поручителя за кредитним договором та у позичальника/поручителя до банку за депозитним договором чи договором про обслуговування поточних, карткових рахунків, права вимоги за якими було придбано позичальником/поручителем у третьої особи (кредитора банку). Якщо такі зустрічні зобов’язання є однорідними та строк виконання їх настав, проводиться зарахування зустрічних вимог з посиланням на статтю 601 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Проте, зарахування таких вимог можна провести не завжди. Зокрема, правовою перешкодою для зарахування є запровадження тимчасової адміністрації або ліквідації неплатоспроможного банку. Якщо у питанні проведення зарахувань у період дії тимчасової адміністрації ще судова практика не напрацьована у достатній мірі, то щодо іншої ситуації, вона є, і підтверджена Верховним Судом України (наприклад, постанови від 3 жовтня 2011 року (https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/19130735) та від 10 жовтня 2011 року (https://www.reyestr.court.gov.ua/Review/19130740), у яких чітко сформульовано правову позицію про те, що не можна проводити зарахування зустрічних однорідних вимог у процедурі ліквідації банку з посиланням на статтю 601 Цивільного кодексу України, оскільки це призвело б до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого Законом України «Про банки і банківську діяльність» (далі – Закон № 2121)). Така позиція Верховного Суду України є однозначною й нібито на цьому можна поставити крапку у цьому питанні.

Натомість, господарські суди, а потім і суди загальної юрисдикції, вирішили обійти таку перешкоду шляхом надання іншої правової кваліфікації юридичним фактам та правовідносинам, ніж це робилося за звичай. Зокрема, у справах № 33/206 та № 33/207, аналіз матеріалів яких дає підстави стверджувати, що між позивачами та відповідачем (АБ «Банк регіонального розвитку», відповідач один і той же у обох справах) склались аналогічні правовідносини й вони подібні до тих, про які йшлося вище, місцевий господарський суд підтвердив факт припинення зобов’язань у зв’язку із проведенням зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі ст. 601 ЦК України. Натомість, господарський суд апеляційної інстанції встановив, що припинення зобов’язань у правовідносинах між позивачами та відповідачем відбулося не у зв’язку із зарахуванням, проведеним згідно із ст. 601 ЦК України, а у зв’язку із тим, що у цих правовідносинах при придбанні позивачами у третіх осіб (кредиторів банку) прав вимог до банку (відповідача) відбулося поєднання в особі позивачів боржника і кредитора банку в грошовому зобов’язанні. Відповідно до чого суд зробив висновок, що існують правові підстави вважати зустрічні зобов’язання позивачів та відповідача припиненими на підставі ст.606 ЦК України. У свою чергу, Вищий господарський суд України (постанови від 22 лютого 2012 р. (https://reyestr.court.gov.ua/Review/21675558 таhttps://reyestr.court.gov.ua/Review/21675544)) залишив таку кваліфікацію цих правовідносин, зазначивши, що оскільки відповідно до вищезгаданої позиції Верховного суду України зарахування зустрічних вимог у період ліквідації банка не можливо, то  слід такі правовідносини кваліфікувати по-іншому, саме як поєднання боржника і кредитора в одній особі, відповідно припинення зобов’язання здійснюється згідно із дією імперативної норми ЦК України (ст. 606). При цьому не потрібно волевиявлення жодної із сторін, й не порушуються положення Закону № 2121, який є перешкодою саме для припинення зобов’язань шляхом проведення зарахування зустрічних вимог, але не перешкоджає припиненню зобов’язань при поєднанні боржника і кредитора в одній особі. То ж, нібито судом апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального права з урахуванням позиції Верховного суду України. Таку кваліфікацію аналогічним правовідносинам почали давати й інші господарські суди, наприклад, Господарський суд м. Києва у справі № 910/18154/14 (рішення від 27.10.2014 р., https://reyestr.court.gov.ua/Review/41240317). Більше того, така кваліфікація аналогічних правовідносин поширилась і на суди загальної юрисдикції, зокрема, показовою є Ухвала Вищого спеціалізованого суду України від 24 вересня 2014 року у справі, де відповідачем виступає ПАТ «Банк «Таврика» (https://reyestr.court.gov.ua/review/40698861). Таким чином, наразі цей підхід застосування ст. 606 ЦК України у таких правовідносинах в  судах України набирає обертів, позичальники/поручителі наче б то отримали, як здається, на перший погляд, реальну можливість обходити правові перешкоди законодавства при запровадженні тимчасової адміністрації або ліквідації неплатоспроможного банку. А чи дійсно, так можна кваліфікувати правовідносини, і чи є підстави у таких випадках застосовувати ст. 606 ЦК України?

Підхід до кваліфікації таких правовідносин, викладений у наведених судових рішеннях, взагалі виглядає досить дивним. У випадках, коли є наявними дві сторони, кредитор і боржник, у правовідносинах із зустрічними зобов’язаннями, ніколи не застосовуються підстави для припинення зобов’язань, передбачені ст. 606 ЦК України. За звичай, це положення застосовується виключно при правонаступництві, зокрема, при спадкуванні, ліквідації (злитті чи приєднанні) тощо, тобто коли залишається лише одна особа, що має цивільну правоздатність та дієздатність, і вона одночасно наділена правами кредитора та обов’язками боржника по одному й тому самому зобов’язанню. Про це зазначається й у поширених коментарях вітчизняних фахівців до ст. 606 ЦК України (наприклад, науково-практичний коментар до ст. 606 ЦК Україна у Всеукраїнській мережі Ліга:Закон), такої позиції дотримуються й визнані корифеї російської цивілістики М.І. Брагинський та В.В. Вітрянський (Договорное право. Книга первая. Общие положення. М.: Статут, 2003. С. 454). Проте, помилковою є думка, що на такій підставі можуть припинитися зустрічні зобов’язання самостійних суб’єктів права, які одночасно за різними зобов’язаннями є і кредитором і боржником по відношенню один до одного. Інакше, якщо прийняти цю кваліфікацію як правомірну, то взагалі не існувало б такої підстави для припинення зобов’язань, як зарахування, передбачене ст. 601 ЦК України, тому що при будь-якому придбанні боржником прав вимоги до кредитора слід було б вважати, що відбулося поєднання кредитора й боржника в одній особі. Але це не так. Тому така судова практика має бути змінена. Необхідно шукати інші законні шляхи захисту прав позичальників та поручителів, а не створювати хибну надію на їх порятунок через підміну понять та неправильне застосування норм матеріального права.

Артур Вікторовчі Нонко – к.ю.н., керуючий партнер ЮФ “Центр правового консалтингу” спеціально для видання “Юридична практика”