Висновку немає. Процедури виведення з ринку і ліквідації неплатоспроможних банків: закон змінили – проблем додалося
“Юридична практика” № 34 (922) от 25/08/15
Артур НОНКО – к.ю.н., керуючий партнер ЮФ «Центр правового консалтингу»
12 серпня 2015 року набули чинності зміни до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон № 4452-VI), які суттєво його доповнили та розширили коло повноважень Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд). У тому числі були уточнені положення цього Закону відносно наслідків початку процедур виведення Фондом неплатоспроможних банків з ринку та їх ліквідації.
Зокрема, згідно з пунктом 4 частини 5 статті 36 Закону № 4452-VI з початком процедури виведення Фондом неплатоспроможного банку з ринку забороняється «зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов’язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі».
Так, припинення зобов’язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог та за домовленістю сторін (у тому числі шляхом договірного списання) залежить щонайменше від волевиявлення однієї сторони у правовідносинах. Тому заборона щодо вчинення дій, направлених на припинення зобов’язань подібним способом, виглядає цілком логічною.
Різні збіги
Проте, а чи доцільно взагалі встановлювати таке обмеження щодо припинення зобов’язань у випадку поєднання боржника і кредитора в одній особі?
Необхідно пам’ятати, що поєднання боржника і кредитора в одній особі не завжди має наслідком припинення зобов’язання відповідно до статті 606 ЦК України. Так, зі змісту цієї статті ЦК України випливає, що «зобов’язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі», тобто без волевиявлення такої особи та виключно в силу імперативної норми ЦК України. І це обумовлено тією обставиною, що правовідносини виникають за умови участі у них як мінімум двох суб’єктів права. У випадку ж коли залишається лише одна особа, наприклад, при спадкуванні чи злитті (приєднанні) тощо, та в ній поєднуються і кредитор, і боржник, правовідносини припиняються, що і є причиною припинення зобов’язань, які лежать в основі таких правовідносин, в силу закону без необхідності волевиявлення такої особи та вчинення нею будь-яких юридичних чи фактичних дій. Натомість можливі випадки, коли поєднання в одній особі і боржника, і кредитора не спричинює припинення зобов’язань відповідно до статті 606 ЦК України, оскільки йдеться про фактичне поєднання в одній особі і боржника, і кредитора, але за різними (зустрічними) зобов’язаннями, тобто суб’єктний склад у правовідносинах не зменшується, а сторони у правовідносинах одна по відношенню до іншої одночасно є і боржником, і кредитором за декількома зобов’язаннями. У цьому випадку, за наявності підстав, припинення зобов’язання може бути здійснено шляхом зарахування відповідно до статті 601 ЦК України.
Підміна понять
Із формулювання пункту 4 частини 5 статті 36 Закону № 4452-VI випливає, що законодавець має на увазі саме той випадок, коли поєднання в одній особі і боржника, і кредитора має наслідком припинення зобов’язань.
Якщо ж розглянути практичні аспекти застосування цього положення, то взагалі складно уявити, у яких же випадках неплатоспроможний банк, щодо якого розпочато процедуру виведення з ринку, може поєднати у собі вимоги кредитора та обов’язки боржника, щоб подіяла заборона щодо припинення зобов’язань. Тож, вочевидь, дійсні мотиви законодавця при прийнятті положень Закону № 4452-VI про заборону припинення зобов’язань поєднанням боржника і кредитора в одній особі з початком процедури виведення Фондом банку з ринку були зовсім іншими. Насамперед, фактично законодавець намагався не допустити припинення зобов’язань позичальниками-боржниками за різноманітними схемами із використанням поручителів, операцій із відступлення прав вимоги та переведення боргу в результаті яких дійсно можливе фактичне співпадіння в одній особі і боржника, і кредитора. Але таке поєднання в одній особі боржника і кредитора за різними зобов’язаннями може бути підставою лише для припинення зобов’язань шляхом зарахування зустрічних, у тому числі й регресних, вимог згідно із статтею 601 ЦК України, проте ніяким чином не підставою для припинення зобов’язань згідно із статтею 606 ЦК України. Тобто це спроба припинити хибну судову практику щодо підміни понять при кваліфікації правовідносин, коли припинення зобов’язань зарахуванням (згідно із статтею 601 ЦК України) у правовідносинах між кредиторами та боржниками, що мають однорідні зустрічні вимоги, строк виконання яких настав, кваліфікувалося, як припинення зобов’язань поєднанням в одній особі боржника та кредитора (згідно із статтею 606 ЦК України), що створювало можливості для ухилення від застосування обмежень, встановлених Законом № 4452-VI.
Системна помилка
Таким чином, законодавцем у цій нормі допущено системну помилку у переліку об’єктів заборони. Так, з початку забороняється вчинення юридичних дій – зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов’язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), що мають наслідком припинення зобов’язань. А далі забороняються саме наслідки – припинення зобов’язань поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
Тож, на мій погляд, у цьому випадку законодавцю необхідно було забороняти виключно підстави для припинення зобов’язань – вчинення неплатоспроможним банком та/або фізичними або юридичними особами, що перебувають із таким банком у зобов’язальних правовідносинах, будь-яких юридичних дій, наслідком яких буде припинення зобов’язань зарахуванням зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов’язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі тощо.
Юридично некоректно
Ще більш цікавою є ситуація із внесенням змін до положень Закону № 4452-VI відносно наслідків початку Фондом процедури ліквідації банків. Так, законодавцем було доповнено пунктом 8 частину 2 статті 46 Закону № 4452-VI. Здається, у цьому випадку законодавець взагалі заплутався у правових термінах і створив доволі суперечливу правову норму. Формулювання цієї норми, вочевидь, є юридично некоректним й не зрозуміло взагалі, як воно пройшло відповідну техніко-юридичну експертизу профільного управління у Верховній Раді України.
Зокрема, відповідно до абзацу першого пункту 8 частини 2 статті 46 Закону № 4452-VI із початком процедури ліквідації банків «забороняється зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов’язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), прощення боргу, поєднання боржника і кредитора в одній особі внаслідок укладення будь-яких правочинів з іншими особами, крім банку, зарахування на вимогу однієї із сторін».
Так, встановлено, що забороняється «зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог,…» й, очевидно, що таке формулювання вводить заборону на зарахування зустрічних вимог незалежно від того, чи волевиявлення щодо припинення зобов’язань здійснено обома чи лише однією стороною. Тому доповнення у кінці цієї норми забороною щодо «…зарахування на вимогу однієї із сторін» виглядає дивно. Навіщо про одне й те саме писати в одній правовій нормі двічі?
Також цією нормою забороняється «…, припинення зобов’язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), прощення боргу, поєднання боржника і кредитора в одній особі внаслідок укладення будь-яких правочинів з іншими особами, крім банку,…».
Щодо припинення зобов’язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання) чи прощення боргу все зрозуміло.
Декларативний характер
А як слід розуміти це положення Закону № 4452-VI щодо «…, поєднання боржника і кредитора в одній особі внаслідок укладення будь-яких правочинів з іншими особами, крім банку,…»? Йдеться про припинення зобов’язання у зв’язку із поєднанням боржника і кредитора в одній особі? Тоді як мінімум, це речення має граматичну помилку, й слід було б написати «…поєднанням боржника і кредитора в одній особі…». Тож, забороняється припинення зобов’язань поєднанням боржника і кредитора в одній особі внаслідок укладення будь-яких правочинів з іншими особами, крім банку. Натомість це дозволяється, якщо правочин буде укладено із банком. Як вже зазначалося вище, особливістю припинення зобов’язань поєднанням боржника і кредитора в одній особі є те, що відсутні умови для існування правовідносин, оскільки залишається лише один суб’єкт права, якому одночасно належать і вимоги кредитора, і обов’язки боржника. А що ж це за випадки, коли укладені іншими особами без участі банку правочини можуть призвести до подібних наслідків? Оскільки виконання вимог неплатоспроможним банком перед кредиторами здійснюється виключно у межах ліквідаційної процедури та у порядку черговості, то, мабуть, йдеться лише про правовідносини, у яких неплатоспроможний банк є кредитором, наприклад, за виданими кредитами, а фізичні або юридичні особи – боржниками. Та чи можлива взагалі ситуація, коли у таких правовідносинах в одній особі відбудеться поєднання і кредитора і боржника, ще й без участі кредитора, тобто банка? Для того щоб відбулося поєднання в одній особі боржника та кредитора, потрібно щоб банк перевів на себе зобов’язання боржника незалежно від того якою цивільно-правовою угодою таке переведення боргу буде оформлено, що досить складно обґрунтувати наявністю комерційної мети, й відповідно можливо лише в теорії, або навпаки, банк здійснив відступлення права вимоги до боржника самому боржнику, знову ж таки не має значення, яким цивільно-правовим договором таке відступлення буде оформлено. Якщо ж таке відступлення буде здійснене банком, то, напевно, заборона, встановлена пунктом 8 частини 2 статті 46 Закону № 4452-VI, не матиме ніякого значення, оскільки таке зобов’язання втратить правовий зв’язок із ліквідаційною процедурою банку й відповідно припиниться в силу дії статті 606 ЦК України. Таким чином, існують підстави стверджувати, що за допомогою правочинів без участі банку-кредитора не можливо вчинити юридичні дії, які б мали наслідком поєднання в одній особі і боржника, і кредитора. Отже, видається, заборона припинення зобов’язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі внаслідок укладення будь-яких правочинів з іншими особами, крім банку, у ліквідаційній процедурі банку носить виключно декларативний характер.
Незрозумілі умови
Проте пункт 8 частини 2 статті 46 Закону № 4452-VI містить ще й інші абзаци другий – четвертий, формулювання яких викликає ще більше запитань, ніж попередній абзац. Зокрема, законодавець визначив, що «обмеження, встановлені цим пунктом, не поширюються на зобов’язання банку щодо зарахування зустрічних однорідних вимог, крім обмежень, прямо передбачених законом, у разі, якщо боржник банку одночасно є кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов’язань за кредитом цього боржника перед цим банком за кредитними договорами та/або за емітованими цим боржником борговими цінними паперами, виключно з урахуванням того, що:
за кредитним договором не було здійснено заміни застави, а саме не відбувалося зміни будь-якого з предметів застави на предмет застави, яким виступають майнові права на отримання коштів боржника, які розміщені на відповідних рахунках у неплатоспроможному банку, протягом одного року, що передує даті початку процедури виведення Фондом банку з ринку;
кошти перебували на поточних та/або депозитних рахунках такого боржника на дату початку процедури виведення Фондом банку з ринку та договірне списання з цих рахунків передбачено умовами договорів, укладених між боржником і банком».
Отже, за певних умов законодавець наче б то дозволяє проведення зарахування зустрічних однорідних вимог. Разом з тим, із формулювань не зрозуміло чи дійсно йдеться про зарахування, а не про якісь інші операції, наприклад, фактичне виконання зобов’язань, а також не є зрозумілими та чіткими самі умови, за яких такі операції дозволяються.
Зокрема, як взагалі слід розуміти таке формулювання «обмеження, встановлені цим пунктом, не поширюються на зобов’язання банку щодо зарахування зустрічних однорідних вимог, крім обмежень, прямо передбачених законом,…»? Про які зобов’язання банку щодо зарахування зустрічних однорідних вимог йдеться? Припинення зобов’язань шляхом зарахування є правом сторони, яка має зустрічні однорідні вимоги. Але це ні у якому разі не зобов’язання. Чи все ж таки маються на увазі зобов’язання банку, які можуть бути припиненні шляхом зарахування? Тоді слід коректно формулювати положення закону.
Далі, зі змісту цієї норми випливає, що зобов’язання банку можуть бути припиненні шляхом зарахування «…у разі, якщо боржник банку одночасно є кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов’язань за кредитом цього боржника перед цим банком за кредитними договорами та/або за емітованими цим боржником борговими цінними паперами, виключно з урахуванням того, що:…».
Отже, зарахування можливе, якщо боржник банку одночасно є кредитором цього банку. Ніби то коректно, але що зазначає законодавець потім? Якщо «…грошові кошти спрямовуються на погашення зобов’язань за кредитом цього боржника перед цим банком за кредитними договорами та/або за емітованими цим боржником борговими цінними паперами,…». Куди грошові кошти можуть спрямовуватися при зарахуванні? Зарахування – це підстава припинення зобов’язань за умови наявності зустрічних однорідних вимог, яка не передбачає фактичне виконання зобов’язання, у тому числі шляхом перерахування грошових коштів. Так, про що тоді йдеться у цій нормі, про зарахування зустрічних однорідних вимог чи про фактичне виконання зустрічних грошових зобов’язань із реальним перерахуванням коштів? Таке формулювання не дає можливості чітко зрозуміти, як ця правова норма повинна застосовуватися.
Але це ще не все. Далі визначаються умови, за яких такі операції можливі.
Перша – це, що «за кредитним договором не було здійснено заміни застави, а саме не відбувалося зміни будь-якого з предметів застави на предмет застави, яким виступають майнові права на отримання коштів боржника, які розміщені на відповідних рахунках у неплатоспроможному банку, протягом одного року, що передує даті початку процедури виведення Фондом банку з ринку». Зміст умови, що «за кредитним договором не було здійснено заміни застави, …, протягом одного року, що передує даті початку процедури виведення Фондом банку з ринку» в цілому зрозумілий. Проте формулювання законодавця щодо того, яку ж заміну застави не можна було робити, щоб це не стало перепоною для так званого «зарахування», є дивним. Навіщо взагалі звертати на це увагу? Зокрема, «…, а саме не відбувалося зміни будь-якого з предметів застави на предмет застави, яким виступають майнові права на отримання коштів боржника, які розміщені на відповідних рахунках у неплатоспроможному банку,…». Тобто банку і позичальнику не можна було змінювати будь-який предмет застави на новий, яким виступають майнові права на отримання коштів боржника, які розміщені на відповідних рахунках у неплатоспроможному банку. А якщо така заміна й була, то що, це якось впливає на розмір зустрічних зобов’язань? Чи їх не потрібно виконувати? А якщо майнові права на отримання коштів боржника, які розміщені на відповідних рахунках у неплатоспроможному банку, були предметом застави з самого початку? Тоді все нормально і «зарахування» можна проводити? А яка ж принципова різниця між тим, що такий предмет застави був з самого початку, чи з’явився після заміни іншого предмету застави? Навіщо перевантажувати закон безглуздими вимогами?
Друга умова, що «кошти перебували на поточних та/або депозитних рахунках такого боржника на дату початку процедури виведення Фондом банку з ринку та договірне списання з цих рахунків передбачено умовами договорів, укладених між боржником і банком». Умова щодо існування зобов’язання банку перед боржником за кредитом, що полягає у наявності коштів на поточних та/або депозитних рахунках такого боржника на дату початку процедури виведення Фондом банку з ринку є правильною. Натомість навіщо обов’язкова наявність права на договірне списання з цих рахунків, що повинно бути передбачено умовами договорів, укладених між боржником і банком? Йдеться ж про припинення зобов’язань шляхом зарахування. Чи все ж таки ці положення Закону № 4452-VI слід розуміти, як дозвіл на фактичне виконання зобов’язань шляхом перерахування коштів?
Так, чи можливе взагалі зарахування у процедурі ліквідації банку? І як виконувати ці положення Закону та ще й так, щоб їх не порушити?
Після прийняття таких законів прогалин стає ще більше, ніж було. Тоді виникає риторичне запитання до законодавця, навіщо такі закони?