Застосування положень цивільного та господарського законодавства щодо недійсності угод платників податків у випадках самостійного визначення податковими органами зобов'язань з податку на прибуток або ПДВ після вступу в силу Подат - сpk.ua
Центр правового консалтингу
Open/Close Menu Юридическая фирма ЦПК Киев

Застосування положень цивільного та господарського законодавства щодо недійсності угод платників податків у випадках самостійного визначення податковими органами зобов’язань з податку на прибуток або ПДВ після вступу в силу Подат

Артур Нонко -к.ю.н., керуючий партнер ЮФ “Центр правового консалтингу”

Необхідно відзначити, що практика застосування цивільного і господарського законодавства до податкових відносин постійно змінювалася і сформувалася остаточно протягом 2008 -2010 років.
Зміни в законодавстві, зокрема набуття чинності з 01.01.2004 р Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Господарського кодексу України (далі – ЦК України), привели до формування принципово нової судової практики із зазначених питань. Це пов’язано, перш за все, зі зміною змісту норм матеріального права.
Під час дії Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР) сформувалася стійка практика оскарження органами державної податкової служби правомірності формування платниками податків валових витрат з податку на прибуток та податкового кредиту з ПДВ шляхом подання позовів про визнання недійсними угод (господарських зобов’язань) як таких, які суперечать інтересам держави та стягнення в дохід держави отриманого суб’єктами господарювання за такими угодами. Обгрунтовувалися такі податкові вимоги з посиланням на статтю 49 ЦК УРСР, згідно з якою, якщо угода укладена з метою, яка завідомо суперечить інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін – в разі виконання угоди обома сторонами – в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави. Такий підхід в повній мірі узгоджувався з позицією Верховного суду України (зокрема в п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.04.78 № 3 «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» (в редакції постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.05 . 98 № 15) були приведені приблизний перелік угод, на які поширюється дія статті 49 ЦК УРСР, серед яких вказувалися і угоди, спрямовані на приховування фізичними та юридичними особами від оподаткування).
Після 01.01.2004 р виникла певна колізія між нормами Цивільного кодексу України, зокрема статтею 228 ЦК України, якою встановлено, що визнання нікчемного правочину недійсним у суді не вимагається, і Законом України «Про державну податкову службу в Україні», а саме: п 11 ч. 1 статті 10, згідно з яким до функцій органів державної податкової служби віднесено повноваження щодо подання позовів про визнання договорів недійсними. В цілому ж позиція Верховного суду України щодо вирішення цієї колізії полягала в тому, що органи державної податкової служби втратили право звертатися з позовами про визнання недійсними будь-яких угод. Зокрема, як зазначив Верховний Суд України, судам слід відмовляти у задоволенні позовних вимог, пред’явлених на підставі статті 49 ЦК УРСР (постанова СПуАС ВСУ № 07/79 від 26.06.2007 р). Також не підлягають задоволенню позовні вимоги органів державної податкової служби, пред’явлені на підставі статей 207, 208 ЦКУ, про недійсність договорів, укладених до 01.01.2004 р, оскільки ГКУ не має зворотної дії і передбачені санкції не можуть бути застосовані до договорів, укладених до 01.01.2004 р (постанова СПуАС ВСУ № 08/31 від 04.03.2008 р). Позовні вимоги, пред’явлені органами державної податкової служби на підставі статей 207, 208 ЦКУ, про визнання недійсними договорів, укладених після 01.01.2004 р, судового розгляду не підлягають, а провадження у справі підлягає закривати на підставі ч. 1 статті 157 КАС України, оскільки відповідно до статті 228 ЦК України визнання нікчемного правочину недійсним у суді не вимагається.
Разом з тим, з позиції Верховного суду України випливає, що втрата органами державної податкової служби права на звернення до суду з позовами про визнання недійсними угод, не позбавляє їх права звертатися до суду з позовними вимогами щодо застосування конфіскаційних санкцій, передбачених статтею 208 ЦКУ, які підлягають розгляду і вирішуються по суті з урахуванням строків застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 250 ЦК України (постанова СПуАС ВСУ № 07/99 від 25.09.2007 р, п. 4 оглядового листа ВАСУ від 06.07.2009 р № 982 / 13 / 13-09). В цьому аспекті платникам податків необхідно було мати на увазі, що застосування приписів статті 208 ЦК України можливе лише при встановленні судом обґрунтованості доводів податкового органу про нікчемність господарського зобов’язання (наявність складу правопорушення в діях хоча б однієї зі сторін зобов’язання (угоди, договору)), що є підставою позову про застосування санкцій. З’ясування цих обставин необхідно незалежно від того, закінчилися строки застосування санкцій за укладення господарських зобов’язань з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Підтвердження доводів податкового органу про здійснення платником податку операцій з метою мінімізації податків через суб’єктів підприємництва, які свідомо не платять податки, зокрема в одній справі, може бути підставою для відмови в позові платнику податків в іншій справі, наприклад, про визнання незаконним податкового повідомлення-рішення, зменшення суми бюджетного відшкодування, відмови в такому т.д. (Постанова СПуАС ВСУ № 10/13 від 09.02.2010 р)
З огляду на правові підходи Верховного Суду України у справах за позовними вимогами, органів державної податкової служби, про які говорилося вище, склалася стійка судова практика застосування положень цивільного та господарського законодавства в податкових відносинах і відповідно вважалося, що господарські зобов’язання, вчинені з яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства метою, є такими, що порушують публічний порядок, а, отже, є нікчемними. Висновки про нікчемність угод могли бути зроблені органами державної податкової служби самостійно при проведенні перевірок платника податків, без додаткового звернення до судів з відповідними позовами.
Отже, до прийняття Податкового кодексу України (далі – ПК України) та внесення змін до ЦК України в судовій практиці Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України (далі – СПуАС ВСУ) та адміністративних судів при застосуванні положень чинного законодавства України (зокрема, статей 203, 215 і 228 ЦК України, статей 207 і 208 ЦК України, пункту 11 частини 1 статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні») переважала позиція, згідно з якою вважалося достатньою правовою підставою для застосування статті 208 ЦК України посилання на нікчемність угоди на підставі статті 228 ЦК України без отримання судового рішення про визнання господарського зобов’язання недійсним на підставі статті 207 ЦК України.
Однак така практика була певною мірою дискусійною у зв’язку з тим, що ЦК України не містить визначення мети, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Диспозиція статті 228 ЦК України містить чіткий перелік цілей, на досягнення яких повинна бути спрямована угода, щоб вважатися такою, що порушує публічний порядок, зокрема: вона повинна бути спрямована на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Кваліфікація дій платників податків, які мали намір ухилитися від оподаткування укладаючи угоди і використовуючи господарські операції як інструмент коригування показників своєї господарської діяльності для цілей отримання так званої податкової вигоди (мінімізації оподаткування та / або незаконного відшкодування податку на додану вартість з бюджету) без наміру здійснювати реальні господарські операції, як незаконне заволодіння майном держави, була, по суті, є хибною і не охоплювалася змістом поняття «незаконне заволодіння майном держави». Тому сумнівною виглядала точка зору про можливість застосування наслідків, передбачених статтею 208 ЦКУ на підставі статті 228 ЦКУ, у випадках, коли метою угод (господарських зобов’язань) було ухилення від сплати податків, за винятком випадків, коли мова йде про незаконне відшкодування податку на додану вартість з бюджету, що може бути кваліфіковано як незаконне заволодіння майном держави.

ООО "Центр правового консалтинга". ® ЦПК. 2005-2019. Все исключительные права на весь материал, размещенный на сайте, принадлежат ООО " Центр правового консалтинга ". Размещение материалов сайта на других площадках допускается исключительно при указании прямой видимой ссылки на первоисточник.

Pacta Sunt Servanda