Договір відступлення прав чи договір факторингу?
Центр правового консалтингу
Open/Close Menu Юридическая фирма ЦПК Киев

Специально для “Юридична Газета” (№4-5 (658-659) від 29 січня 2019 року)

Останні роки в судах склалася неоднакова практика в справах, що вимагають оцінки договорів, які містять правову конструкцію цесії, особливо в зв’язку з випадками кваліфікації судами таких договорів, як договорів факторингу.

Ні для кого не є новиною та обставина, що в нашому законодавстві положення про факторинг сформульовані неточно, можна навіть сказати, що не повною мірою завершено. Тому для правильної кваліфікації договорів важливе значення має встановлення ознак, які дозволили б чітко розмежовувати використовувані сторонами договірні конструкції, пов’язані із заміною сторони в зобов’язанні. 

Внести ясність у цьому питанні взялася Велика палата Верховного Суду. Так, у постанові від 11 вересня 2018 р., винесеній за результатами розгляду справи № 909/968/16, Верховний Суд в складі Великої палати остаточно сформував правову позицію, яка повинна була б визначити чіткі критерії з метою розмежування на практиці договорів факторингу від інших цивільно-правових договорів, що містять положення про відступлення права вимоги.

Наразі, що ж з цього вийшло?

Детальний аналіз правової позиції, викладеної у зазначеному судовому рішенні, дає підстави вважати, що Верховний Суд в цілому визначив критерії, які, безумовно, є важливими для визначення правової природи договору факторингу. Разом з тим, суд залишив без уваги ряд додаткових обставин, дослідження яких могло б допомогти судам при оцінці правовідносин, в основі яких лежить цесія.

Більшість з ознак, які відрізняють договір факторингу, наприклад, від договору купівлі-продажу права вимоги, не лежать «на поверхні», тому й складно кваліфікувати такі договори. Проте, один критерій, встановлення наявності якого в договорах виглядає простіше, як випливає з рішення Верховного суду, по суті, може стати ключовим для судів при розмежуванні правовідносин, заснованих на конструкціях договору купівлі-продажу права вимоги і договору факторингу. Йдеться про встановлення наявності в договорах умови про фінансування. Так, на думку Великої палати, якщо відступлення права вимоги відбувається за «номінальною» вартістю (без отримання новим кредитором додаткової вигоди в будь-якій формі), то в такому випадку відсутні підстави для кваліфікації правовідносин за договором, як факторингових. У всіх інших випадках, якщо у нового кредитора присутня вигода після отримання права вимоги, наприклад, у формі дисконту або різниці між сумою отриманого права вимоги і сумою, сплаченою первинному кредитору за відступлення права вимоги, такі правовідносини ґрунтуються на договорі факторингу.

Швидше за все, тепер такий правовий підхід буде домінувати в судовій практиці в силу обставин, що склалися. Натомість, слід зазначити, що така позиція не є бездоганною з точки зору її правового обґрунтування, неповною мірою відповідає законодавству та існуючій практиці застосування зазначених договірних конструкцій в ділових операціях.

По-перше, у нашому законодавстві відсутнє чітке визначення поняття «фінансування», як конкретної процедури, що прямо пов’язана із відносинами факторингу. У той же час спірним є підхід, згідно з яким оплату, якщо вона за розміром менше номіналу придбаного грошового зобов’язання, слід вважати фінансуванням (тобто наданням грошових коштів за плату). Все виглядає так, як нібито наявність фінансової вигоди від угоди є безумовною ознакою факторингової операції, але це сумнівне твердження.

Якщо говорити про факторингові договори, то оскільки метою таких договорів є, як правило, надання грошових коштів клієнту під передачу права вимоги за зобов’язаннями з його контрагентами, то винагорода фактору за надання таких коштів може бути встановлена в договорі додатково (і) окремою сумою або (іі) у відсотках від вартості вимоги, або (ііі) у вигляді різниці між вартістю вимоги, зазначеною в договорі факторингу (що відповідає сумі переданих фактором коштів), і тією сумою коштів, яку в майбутньому фактор може стягнути з боржника, шляхом звернення до нього із вимогою про оплату (тобто реальною вартістю вимоги). Такий підхід, на перший погляд, прийнятний для факторингових відносин.

Так, перші два способи сплати винагороди фактору дійсно можуть вважатися цілком допустимими «маркерами» для кваліфікації таких договорів, як факторингових.

Разом з тим, сумнівним є третій спосіб сплати винагороди, який Верховний Суд так само визначив, як кваліфікуючу ознаку фінансування (передачі грошових коштів за плату), а саме: наявність у договорі умови про дисконтування при оплаті за право вимоги. Безумовно, якщо мова йде про факторинг, то наявність різниці у вартості вимоги, зазначеної в договорі, предметом якого є передача такої вимоги, теоретично може розцінюватися як плата за послугу з надання грошових коштів. Але якщо мова йде про купівлю-продаж права вимоги, то наявність дисконту в договірній ціні вимоги, це лише підтвердження волевиявлення сторін щодо встановлення справедливої ​​для них на дату укладення договору ціни за актив, яким, у нашому випадку, є право вимоги. І що з того, що, можливо, в майбутньому покупець права вимоги отримає вигоду від операції з купівлі права вимоги? Адже, як правило, такі формулювання застосовуються у договорах, пов’язаних із господарськими правовідносинами, і їх мета – отримання прибутку.

Особливо такий підхід виглядає непереконливим, якщо взяти випадок, коли відступлення права вимоги за договором здійснюється за умовно «номінальною» ціною, тобто виходячи з фактичної суми заборгованості на дату укладення договору. Але ж внаслідок укладення такого договору, за загальним правилом, якщо в договорі немає інших спеціальних вказівок, здійснюється заміна кредитора в зобов’язанні і до нового кредитора переходять права в обсязі і на умовах, які існували на момент їх переходу. То ж, особа, яка за договором придбала право вимоги до боржника, стає, як правило, повноцінним кредитором боржника за зобов’язаннями, що випливають з основного договору, в якому відбулася зміна кредитора. Це означає, що, найчастіше, новий кредитор має право вимагати від боржника також і виконання зобов’язань, які у останнього можуть виникнути за основним договором в майбутньому, наприклад, додаткову сплату відсотків, штрафів, пені або інших сум. В цьому випадку, виходячи з логіки згаданої вище правової позиції, у нового кредитора також нібито присутня умовна додаткова вигода, а значить договірна ціна вимоги визначена не за «номіналом», а з дисконтом, і, як наслідок, такий договір слід вважати договором факторингу. По суті, саме така ситуація склалася у справі, при розгляді якої Велика палата Верховного Суду й сформувала озвучену вище правову позицію.

Невже правильно вважати, що наявність різниці в договірній ціні вимоги безумовно свідчить про надання фінансової послуги факторингу? Але таке припущення не підтверджується законодавчо, оскільки в нормативних актах відсутні положення, які б дозволяли зробити переконливий висновок про те, що ціна вимоги, визначена сторонами в договорі, в тому випадку, якщо вона менше «номінальної» ціни вимоги, що підлягає передачі, свідчить виключно про вчинення факторингової операції. У законодавстві так само відсутні обмеження, які б не дозволяли сторонам договору купівлі-продажу встановлювати договірну вартість права вимоги нижче «номіналу» права вимоги за основним зобов’язанням.

Право вимоги, що підлягає передачі, – це актив, який має свою вартість, і який в правовій конструкції договору факторингу не можна вважати оплатою за надання фінансування фактором. Як мінімум, на це прямо вказав Верховний Суд у своєму правовому висновку. Право вимоги в цьому випадку виконує таку собі функцію виплати матеріальної компенсації фактору за понесені ним витрати, пов’язані із фінансуванням клієнта. На думку суду, оплатою фактору за послугу з надання фінансування слід вважати різницю в ціні активу (отриманого права вимоги). Але це ж позитивна різниця в оцінці отриманого фактором активу. Значить, передача права вимоги одночасно і компенсує фактору його витрати, пов’язані із фінансуванням клієнта, і приносить вигоду від такої операції, тобто є оплатою за надання ним послуги. Але тоді це суперечить вищевказаним висновкам Верховного Суду про те, що передача права вимоги не вважається оплатою послуг фактора. Виходить, якщо вартість активу вище, ніж обсяг наданого фінансування, то передача права вимоги фактору при певних умовах є, в тому числі, і оплатою його послуг з фінансування. Але це лише підтверджує, що такий спосіб оплати послуг фактора не є класичним в порівнянні з першими двома способами, він швидше виняток із загального правила. Наявність в договорі подібних умов про взаєморозрахунки сторін апріорі може підтверджувати наміри сторін укласти саме договір купівлі-продажу права вимоги, оскільки такі формулювання умов більше характерні саме договірним відносинам при купівлі-продажу. Разом з тим, щоб вважати, що сторонами все ж таки укладено договір факторингу, як виняток, необхідно виявити додаткові ознаки, які б підтверджували такі наміри сторін, і тільки в такому випадку наявність різниці в ціні права вимоги слід розцінювати як оплату за послугу фактора.

Виходить, що дисконтування в ціні вимоги може бути наявне як у факторингових договорах, так і в договорах купівлі-продажу права вимоги. Відповідно, наявність в договорі дисконту не може бути безумовною кваліфікуючою ознакою факторингової операції, необхідно встановлення додаткових обставин, які б свідчили про те, що укладено саме договір факторингу, а не договір купівлі-продажу права вимоги.

По-друге, при оцінці та кваліфікації правовідносин, заснованих на заміні сторони в зобов’язанні шляхом цесії, крім того, що було зазначено у правовій позиції Верховного Суду, не зайвим було б враховувати наступні обставини:

І) Як правильно вказано в правій позиції суду, договори купівлі-продажу права вимоги і договори факторингу мають різну мету. Наразі, при цьому необхідно було б також вказати, що різні цілі сторін таких договорів, як правило, обумовлені різними мотивами, які спонукають сторони укладати такі договори.

Метою договору купівлі-продажу є безпосередньо заміна сторони в основному договірному зобов’язанні і отримання новим кредитором визначених у такому договорі прав вимоги до конкретного боржника за обумовленою в цьому договорі ціною. Причому не завжди ціна, погоджена сторонами, може бути «номінальною». Адже новий кредитор здійснює господарську операцію з купівлі активу (права вимоги) і він повинен мати вигоду і, найчастіше, ця вигода полягає в економії коштів шляхом дисконтування вартості вимоги. Для первинного ж кредитора в цьому випадку, як правило, метою є припинення правовідносин з боржником і отримання від нового кредитора компенсації раніше зроблених за основним договором витрат. І знову ж таки, така компенсація, тобто договірна ціна права вимоги, рідко, коли відповідає «номіналу» вимоги, що відступається. Адже «вихід» з правовідносин за основним договором часто викликаний проблемами у взаєминах з боржником, що призводить до здешевлення активу, тобто права вимоги, шляхом дисконтування його вартості.

У свою чергу, цілі і мотиви сторін при укладенні договору факторингу дещо інші. Перш за все, основна мета такого договору – швидке отримання фінансування (коштів) від фінансової установи з метою скорочення операційних термінів обертання коштів в господарських операціях. При цьому право вимоги за основним зобов’язанням, як для клієнта, так і для фактора, має другорядне значення. Важливо лише, щоб боржник був платоспроможним. Більше того, часто клієнт і далі продовжує працювати за іншими або новими договорами з боржником, право вимоги до якого він раніше відступив фактору за договором факторингу, оскільки його метою було не позбутися складного і неплатоспроможного боржника, а в більш короткі терміни під проценти (за плату) отримати кошти від фактора, які він отримав би від боржника без сумніву, але в більш тривалі терміни.

Виходячи із зазначеного вище, для правильної оцінки правовідносин істотне значення має те, як сформульовані в договорі умови про передачу права вимоги і, звичайно ж, про оплату за передачу таких прав. Тому також важливо уточнювати у сторін додатково мету укладення договору та їх мотиви.

ІІ) Верховний суд лише вказав на ту обставину, що факторинг – це фінансова послуга, а значить, до змісту договорів факторингу слід застосовувати спеціальні вимоги, встановлені в ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», але не розвинув цю тезу. Разом з тим, якщо йдеться про те, що договори факторингу повинні відповідати вимогам спеціального закону і містити додаткову специфічну інформацію або умови, наприклад, про назву фінансової послуги, підтвердження інформації, яка в обов’язковому порядку повинна бути надана клієнту, і так далі, то відсутність в договорі такої специфічної інформації, поряд з іншими обставинами, також додатково може свідчити про намір сторін вступити в договірні відносини з купівлі-продажу, а не факторингу.          

ІІІ) Слід також звертати увагу на наявність або відсутність в договорі специфічних умов, властивих факторингу. Зокрема, якщо в договорі, який встановлює основне зобов’язання, присутні положення, які забороняють здійснювати відступлення права вимоги третім особам без згоди боржника, то первинний кредитор не має права самостійно прийняти рішення і укласти договір купівлі-продажу права вимоги з третьою особою. Разом з тим, положення законодавства про факторинг дозволяють первинному кредитору укласти договір факторингу без згоди боржника навіть в тому випадку, якщо в договорі, що встановлює основне зобов’язання, міститься пряма заборона на відступлення права вимоги без згоди боржника. Очевидно, що в такому випадку може йти мова про укладення виключно договору факторингу. І це лише один з таких прикладів.

Таким чином, беручи до уваги схожість формулювань, які використовуються в договорах купівлі-продажу права вимоги і договорах факторингу, найчастіше їх складно розмежувати, але можливо. При цьому, очевидно, що наявність умов в договорах про дисконтування вартості грошових вимог не є безумовною ознакою факторингових операцій, і для правильної оцінки правовідносин в таких договорах має значення зважений, всебічний, комплексний підхід.


Артур НОНКО, к.ю.н., керуючий партнер ЮФ “Центр правового консалтингу”


Юридичий консалтинг з питань договірної практики



ООО "Центр правового консалтинга". ® ЦПК. 2005-2019. Все исключительные права на весь материал, размещенный на сайте, принадлежат ООО " Центр правового консалтинга ". Размещение материалов сайта на других площадках допускается исключительно при указании прямой видимой ссылки на первоисточник.

Pacta Sunt Servanda